Борис Антоненко-Давидович

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов; *5 серпня 1899, Засулля на Полтавщині — †8 травня 1984, Київ) — український письменник, перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови. Репресований у 1935 році, на волі — з 1957 року. Народився Борис Антоненко-Давидович 5 серпня 1899 р. на передмісті Засулля біля міста Ромни, тоді на Полтавщині. Батько його працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом пасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером на електростанції й кіномеханіком. Під час Першої світової війни був мобілізований до армії, пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис залишився без батька з самотньою безпомічною матір'ю. Освіта 1917 року закінчив Охтирську гімназію; восени того ж року вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, а згодом переїхав до Києва і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Перебував на службі в Армії УНР в лавах Запорізького корпусу в першій половині 1918 року, також в другій половині 1919 року. Під час визволення півдня України від більшовиків декілька днів займав посаду коменданта Мелітополя. Доба революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють молодого студента. Оскільки Українська революція вимагала не тільки вояків, але й здібних організаторів та пропагандистів національно-визвольної ідеї — Борис Дмитрович, поруч з університетським навчанням із молодечим запалом береться за цю справу: виїжджає з промовами на фабрики, заводи і до далеких, глухих сіл та організовує суспільні й культурні осередки, кооперативні товариства. Діяльність тих бурхливих часів стала пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як «Просвітяни» та «Печатка». Він організовує українські школи, веде непримиренну боротьбу з залишками царських русифікаторів у системі народної освіти, сам очолює відділ освіти в одному з районів України й на цій посаді він залишився до 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада опановує Україну. Політична діяльність Політично належав до радикальної групи української інтелігенції — і, коли 1920 року лівий відлам Української соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Юрієм Мазуренком, Андрієм Річицьким, Михайлом Авдієнком та іншими створив УКП, що намагалася легально протиставитися КП(б)У як експозитурі РКП(б), — Антоненко-Давидович стає її членом і навіть відповідальним секретарем Київського губкому УКП. Коли для УКП наближався критичний момент: за ухвалою Комінтерну змушена ліквідуватись і влитися в КП(б)У — Антоненко-Давидович завбачливо покидає лави УКП і, як безпартійний, переходить цілковито на літературну й журналістичну працю. Таким шляхом в українську літературу прийшов молодий автор, якому доля судила пізніше зіграти визначну роль. Літературна діяльність Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича саме життя поділило виразно на два періоди: Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від появи першого його оповідання «Останні два» («Нова громада», Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед засланням збірки оповідань «Паротяг ч. 273», що вийшла в видавництві «Молодий більшовик», 1933. Другий — від червня 1957 року, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю. Двадцять чотири роки, що відокремлюють собою ці два періоди творчості, тобто роки від 1934-го по 1957-й, вважаються мертвими чи втраченими роками в творчій біографії письменника. Перший період творчості Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік. Писати Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки: писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його нарис під назвою «Моя поездка на Кавказ», що, як зізнається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу збірками «Землею українською», «Збруч» та ін. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920—1921 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання «Останні два» і драма на чотири дії «Лицарі абсурду», в харківському журналі «Червоний шлях» (1923, ч. 8) — цими публікаціями й датується початок першої доби його літературної творчості. За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і велику кількість окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах «Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва «ЛіМ». Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік — але й цей роман уже світу не побачив: після арешту автора також пропав. Безперечно, із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «Синя Волошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землею українською». Вдалося й дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору. Спалах арештів весною 1933 року та самогубства Хвильового 13 травня і М. Скрипника 7 липня — та після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови життя і праці для письменників — а серед них і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично мислити, він пробує знайти вихід із смертельної ситуації: їде на Далекий Схід до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану, заплановує дві великі праці — антологію казахської літератури українською мовою й подібну ж антологію української літератури казахською, як задум великого братерського спілкування двох далеких народів. Але доля не судила здійснити ці шляхетні плани: 5 січня 1935 року — арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний і безпідставний вирок смерті, заміна його на 10 років таборів, що практично протягнувся аж 22 роки, дарма що цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смерть Сталіна й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника: несподівано у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до Києва. Другий період творчості Машина терору вирвала із активного життя письменника, коли йому минуло 35 років, а повернувся він із заслання з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духовно — незламний що й зберегло його як митця і громадянина, коли сповнилося йому 58. У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерти Сталіна його несподівано охопив потяг до писання, якого, як він сам пише, «не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях». І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшов солідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману «За ширмою». А поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількох прегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував він враження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старих нарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою «Збруч». Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давніших оповідань «Крила Артема Летючого». І цим, власне, відзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є. Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові його публікації, а В. Іванисенко у статті «Скромність і сумління» («Літературна газета», 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радість з нагоди повернення його до літератури. Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ї вольній, новій» (1960), «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка. Крім художніх творів, автор видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Про що і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силуети про класиків української літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Степана Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Еллана-Блакитного, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б. Тена) — виповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою «Як ми говоримо» (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацією творів Антоненка-Давидовича. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті. Про цей нечуваний беззаконний вчинок влади сам Антоненко-Давидович в приватному листі від 6 січня 1971 року писав: Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді (В. Мороза. — Г. К.), як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то поховайте»… Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки «Як ми говоримо» в серйозному російському журналі «Вопросы литературы», то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману «За ширмою (роман)», з найкращою рекомендацією для читачів («Za parawanem», 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою філією ОУП «Слово» роману «За ширмою», то підготовка його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському «Українському календарі» у статті «Вірний син свого народу» названо його «прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови». Для нього, без сумніву, це були промені сонця серед темної ночі його щоденного буття. Літературні надбання Коли «Золотий кораблик», «Слово матері» й подібні оповідання відтворюють життя дореволюційної доби, «Так воно показує» — добу революції, а «Семен Іванович Пальоха» — просто повість про красу природи й прецікаві людські характери, то нариси «Збруч», повість «Образа» та роман «За ширмою» по вінця в животрепетних соціальних, морально-побутових та психологічних проблемах нашого часу. Повість «Семен Іванович Пальоха» автор слушно назвав «мисливською поемою». Справді-бо, її виповнено чарівними українськими пейзажами, філософськими роздумами й літературними відступами, великою любов'ю до людей з вибачливо-сатиричною посмішкою з них. Це мемуарна поема — поема про себе, про своїх ближчих друзів. Це мандрівка в обірвану насильниками молодість і прийняття похилого віку. Твір філософський і глибоко оптимістичний. У фіналі поеми автор висловлює думку, що панування тиранічної сили не вічне, що неминуче прийде час, коли людина сама керуватиме собою. «Бо — панта рей!» — це вічний закон життя. Підсумки У творах Антоненка-Давидовича, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вітаїстичного) напряму, «глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя». Антоненко-Давидович організаційно не належав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальному відродженському річищі 1920-х років. «Белетрист і публіцист гостросуспільного інстинкту і зору» — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрій Лавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістю письменник глибоконаціональний і саме тому — загальнолюдський. Твори (виділеним позначені наявні твори): «Моя поездка на Кавказ», нарис, 1916. "Останні два, оповідання, надруковано в «Нова громада», Київ, 1923, ч. 3 — 4. «Синя волошка», повість, 1927. «Смерть», повість, 1928. «Печатка», повість, 1930. «Паротяг ч.273», збірка оповідань, видавництво "Молодий більшовик", 1933. «За ширмою», роман. «Кінний міліціонер» текст «Слово матері» «Як ми говоримо», книжка, 1970. «Крила Артема Летючого» «Лицарі абсурду (драма)» «Запрошені силуети», збірка оповідань. «Січ-Мати (роман)», не завершений, опубліковано 1998. Файли у форматі Pdf.